Нематеріальна спадщина

Традиційні світоглядні вірування населення Перечинщини

 

Земля. У традиційних віруваннях поставала майже безкінечним простором який лежить на глибоких водах. Ставились до землі з великою шаною, бо вона не тільки годувала людину та давала все необхідне для життя, але й приймала в своє лоно після смерті. Одним з най страшніших прокльонів було: «Обись звирьх зимлі обстав»; «Зимля би тя не приняла», вірили що великих грішників і земля не прийме.

Земля за народними уявленнями – жива, свята, добра. Тому її не можна бити, бо її болить, а після заходу сонця в давні часи із землею не працювали: «Як сонце сяде, зимля хоче спочити». Починаючи з св. Михаїла (21.11) землі давали відпочити аж до св. Юрія (06.05), про що яскраво свідчить одна з оповідок записаних нами на Перечинщині: «Бідний хлопець посватав богацьку дівку, та просять го ся цьи має зимлю, а вун привюх їх од бережкови та каже: «Атот став од Михайила до Юря наш». А то із зимльов у тот час нитко не робить». Десь з поч. ХХ ст. святом після якого починали весняно польові роботи вже стає Благовіщення (07.04), що значною мірою пов’язане з певними кліматичними змінами. Після Благовіщення також починали випасати худобу і приповідали: «Яка на Благовіщення сита вуця, такий на Юря буде ситий вул».

Свята земля не терпить пролиття людської крові. На місці де було вбито людину «не слобунно» зводити житло, господарські споруди, ночувати, зупинятись на відпочинок, бо то нечисте місце.Також не зносить земля до себе не шанобливого ставлення: «Розказував муй отиць же на Великдінь орав єден чоловік з волами та приказовав собі: «Оріть вулки, оріть бо нись великий динь» та зарвався пуд зимлю».

На Перечинщині традиційно до землі ставилися як до святої, живої, як до матері «то мати наша», яка дарує життя і карає грішників.

 

Вода.Традиційні вірування пов’язували її з очищувальною дією, святістю. Разом з тим нерідко певне відношення до води, рік, джерел мають і  нечисті сили. Так вважалося, що у водоймах можуть перебувати демонічні сутності, тому з джерел не пили воду не перехрестивши, як себе так і джерело. У великій пошані були «вайдуські стуйники», «сячені потоки», «густцьова вода», які мали значні цілющі властивості. Особливою вважалася також та вода де зливаються два потічки: «З того міста, де ся сходяться дві ріки беруть відро води приповідавучи:

«Як ся сходять дві ріки,

Так би ся сходили

Такий-то з таков–то…».

Воду де сходяться три річки використовували для лікування астми «щиць губили», нею обмивали хворого із спеціальним замовлянням. Освяченій воді, у дні великих релігійних свят приписувалась магічна сила, нею окроплювали обійстя, худобу, членів сім’ї. Так на Перечинщині вірили, що: « На Йордана (тобто Водохреща – авт.) мош боло обмиватися од усякої хвороти. Та як посятили воду, та треба такой там ся умити і приповідати:

«Водицьо Йорданицьо

Обмиваєш гори і доли,

Обмий і мене од всякого болю».

Вогонь. Священним був і вогонь, традиційні вірування наділяли його як охоронною, так і очисною функціями. Перед тим як розкладати в печі вогонь господиня казала: «Господи Боже помагай», якщо вогонь не хотів розгоратися тоді приповідали: «Гори огне бо тя зогне…». При поводжені з вогнем потрібно було дотримуватися ряду правил так: «не слобунно нич метати смітяной, од кровли, бо оно горить і йде із димом горі на небо, а небо має бити чистой»; «не мош пішати у огинь і у воду, бо у огньови і воді є свуй ангел».

У ніч на Івана Купала (07.07) на Перечинщині подекуди ще до сер. ХХ ст. зберігалася традиція розкладати багаття і стрибати через вогонь: «Ту пуд лісом, мені лем розказовали, на Яна дорослі хлопці розкладовали вгинь і перескакували через нього. Так шо і до рана там били».

Не добрим вважався сон у якому побачили вогонь: «кіть ся приснивогинь то на буль».

 

Небо. У народному світогляді існувало уявлення про небесний світ як неземний простір, місце перебування святих, ангелів, Бога, тих хто потрапив у царство небесне: «Є сім небес, на семому Бог». До неба часто звертались як до Бога і вірили, що в певні дні, найчастіше респонденти вказують Святий Вечір, Різдво, Великдень, небо «відкривається» і можуть здійснитися бажання: «Небо ся знало одкривати, моюй мамі ся одкрило, на Сятий Вичур. Перед самов вечирьов у потук ся ходили мити, а мати остання йшла і каже же над Зернавов (урочище – авт.) ся небо одкрило, та така заря бола»; «Бола жона дуже худа, а коли ся одкрило юй небо та просила собі жеби ся поправила, та така стала, шо на двирі не годна била стати»; «Єден чоловік чекав коли ся одкриє небо, та через облак позерав. Давно люди то знали ліпше, коли то ся небо одкривать, та хотів мати славу, а шатовав повісти, бо то ся небо скоро закривать, та повів не велику славу, а велику главу. Та така му голова стала, шо через облак не пролізала та мусіли прорубувати в стіні». Здебільшого «відкриття» неба могли бачити лише праведники, при тому радили нічого не просити за виключенням здоров’я.

Також доволі звичним було вірування про те, що окремі люди, які «завмерали» на певний час відвідували «тот світ», «боли на небі», де зустрічалися з померлими, які розповідали про своє життя на «тому світі», за рядом переказів воно нагадувало земне.

 

Сонце.Значну роль у традиційних віруваннях українців Перечинщини, відігравало пошанування Сонця і Місяця. Сонце символізувало життєдайну силу, радість, добро.

Особливо небезпечним вважався проміжок часу між заходом і сходом сонця, тому дотримувалися ряду правил: «позад того як зайшло сонце никого не кличуть до хіжі, оби не прикликати нечисту силу»; «як зайшло сонце не вуносять смітя з хіжі, оби не вуверичи з ним і спокуй, достаток»; «як сонце зайшло нич не зичавуть»; «вичур купіль позад дітини на двур не вуливавуть».

Відголоском давніх світоглядних вірувань є персоніфікація сонця, місяця, зірок, вітру та інших явищ природи. Своєрідним у космогонічних уявленнях українців Перечинщини є певний місцевий колорит, їх тривала збереженість у традиційних віруваннях, звичаях, обрядах.

 

Місяць. У повному місяці одні бачили людське обличчя, інші Каїна який убив свого брата Авеля, дехто навіть вбачав там як «кум здів на вили кума». Місяць особливо його фази мав значний вплив на сільськогосподарські роботи, здоров’я людини. Так на повний місяць: «не садили пасолю, бо буде лем цвіт, а не лопатки»; «у першу п’ятницю нового місяця не мош крумплі садити, бо буде лем цвіт»; «коноплі сіяли на повний місяць жеби бов урожай, а кіть на слабий місяць та слабі, тонкой биля».

Коли на небі з’являвся новий місяць то йому кланялися і шептали замовляння просячи для себе здоров’я: «Тобі місячику на повнічко, а мені на здоровічко…». Коли місяць убував, вважався найкращим для лікування, бородавок: «в кого били бородавки та треба боло взяти стару кустку, ньов мастили гетушитькі бородавки і вумітовали».

На місяць, сонце, зірки, тай взагалі на небо «не слобунно» булот икати пальцем, палицею, ножем тощо, якщо виникала потреба щось показати, то показували всією рукою. За місяцем передбачали погоду: «Коли у місяця рожки ввирьх то на погоду, а в зимі на мороз, коли рожки долу, то на дощ».

 

Зірки. Зоряне небо було своєрідним віддзеркаленням земної поверхні, життя на землі, про що говорять назви окремих зірок, сузір’їв: комета – померла людина, «кусці», «плуг» – сузір’я Оріона, «квочка з пітятами» – сузір’я Тільця, «вуз», «теліга» - сузір’я Великої Ведмедиці. Зірки в народних віруваннях прямо пов’язували з життям кожної людини, так коли дитина народжується то на небі запалюють нову свічку – зірку. Коли людина помирає, її свічка життя гасне і зірка падає на землю.

 

Грім, блискавка. На Перечинщині збереглися відголоски давнього слов’янського культу Перуна – бога грози та війни. Так навіть зараз, особливо представники старшого покоління, знають про такий прокльон як: «Перун би в тя вдарив (луснув)»; «Перун би тя побив». Грім сприймався як караюча сила Бога: «Петро Цицика на обід гнав худобу і красно співав дуже, а грум го забив. Люди ся збігли і муй отиць, та госкоринько закопали до шиї в зимлю, же ожиє, але не ожив. Та казали, же йому мати казалала жеби го грум забив, бо коли малий бов та дуже не добрий бов». Разом з тим грім повязувався з родючістю, небесною вологою та врожайністю: «До першого грому із зимльов не робили, як уже загриміло, зимля проглухла, та тогди починали орати, садити».

Малим діткам, аби не боялися грому, блискавки, під час бурі розповідали що: «Богонько колачики везе, та вуз перевернувся і колачі посипалися долу берегом, та зато гримить». При першому громі торкалися каменем до голови і приповідали: «Камінь голова», що мало убезпечити від головних болей протягом цілого року, а примовка: «Тогда бим ся бояв грому, як заяць лому», відповідно допомагала подолати страх.

 

Джерела та література

1. Записано 06.12.2019 р. у с. Зарічево від Трянчич Марія 1944 р. н.
2. Записано 03.12.2019 р. у с. Зарічево від Лошак Ксенія Йосипівна 1945 р. н.
3. Записано 06.12.2019 р. у с. Зарічево від Щербанич Федір Васильович 1946 р. н.
4. Записано 18.04.2013 р. в с. Сімерки від Опаленик Тетяна Станківна 1975 р. н.
5. Записано 19.03.2006 р. у с. Раково від Стегура Катерина Миколаївна 1916 р. н.
6. Записано 03.07.2014 р. у с. Тур’я Пасіка від Король Єлизавета Михайлівна 1934 р. н.
7. Записано 15.04.2013 р. в с. Тур’я Пасіка від Конюк Марія Василівна 1965 р. н.
8. Записано 13.03.2016 р. у с. Тур’я Пасіка від Товтин Анна Петрівна 1939 р. н.
9. Вархол Н. народні знання українців-русинів Словаччини. Народна творчість та етнологія: №4 / НАНУ, ІМФЕ ім. М.Т.Рильського. Київ. 2012. С. 33-45.
10. Кирчів Р.Ф. Світоглядні уявлення і вірування. Гуцульщина: історико – етнографічне дослідження. Київ : Наукова думка, 1987. С. 243–260.
11. Кирчив Р. Ф. Традиционное мировосприятие, верования и народная демонологія. Украинские Карпаты. Культура. Київ. : Наукова думка, 1989. С. 125–128.
12. Плотникова А. Звезды. Славянские древности : Этнолингвистический словарь в 5-ти томах ; под. общей ред.. Н. И. Толстого. Москва : Международные отношения, 1999. Т. 2 : Д – К (Крошки). С. 290–294.
13. Потушняк Ф. Демони судьбы. Русское слово. Ужгород, 1940. 18, 22, 25 декабря. – С. 4.
14. Потушняк Ф. Вода, земля і воздух (в народном вірованю). Зоря-Hajnal. Рочник ІІ. Ужгород, 1942. Ч. 3-4. С. 351–376.
15. Потушняк Ф. Огень в народних вірованях. Зоря. Річник І. Ужгород, 1941. № 1-2. С. 86–114.

1. Тиводар М.П. Етнографія Закарпаття : Історико-етнографічний нарис. Ужгород : Гражда, 2011. 416 с. : іл.
2. Толстой Н. И. Славянские древности : Этнолингвистический словарь в 5-ти томах ; под. общей ред.. Н. И. Толстого. Москва : Международныеотношения, 1995. Т. 1 : А – Г. 584 с.