5.1 ОБРЯДИ ТА ЩОРІЧНІ ЗВИЧАЇ

Меню

ОБРЯДИ ТА ЩОРІЧНІ ЗВИЧАЇ

Звичаї та народні обряди охоплювали колись усі сфери життя. Здебільшого сьогодні вони в минулому. Переважно контакт з ними відбувається на різного роду фольклорних заходах. Цікавою видається їхня візуальна, театралізована форма. При цьому увага не зосереджується на їхньому походженні та значенні в житті предків. Проте ця обрядність часто має складну форму й віддалені в часі витоки. Пов’язана з християнською традицією, вона містить багато елементів давнього, дохристиянського походження.

ВЕСНА

КОЛЯДУВАННЯ НАВЕСНІ

ЖАЧКИ

Цей звичай був найбільш відомий в околицях Лежайська та Ланьцута. «Жачками» називали хлопців шкільного віку, які ходили парами від будинку до будинку. Один ніс хрест, а інший – великодню пальму. Звичай був відомим також під назвою «ходіння з розп’яттям». Хода жачків відбувалася у Вербну неділю.

Хлопці виголошували орацію, яка найчастіше починалася словами:

«Ось настає вже

ця квітнева неділя

Будемо вітати

Господа Спасителя».

Діти отримували яйця, які ховали в кошики. Орація завершувалась проханням про дари:

«Слава Ісусу Христу

А в четвер вранці

Юда продав Господа

За тридцять срібняків.

Ісус був маленьким

Втратив пелюшки

І я їх зношу.

А у вас, господинько,

Яєчко попрошу.

Як не дасте яєчко

То дайте грудку сирочка

будемо хвалити

Святу Діву Пречисту».

Текст цитується за Францішком Збуйновичем (народився 1879 р.) – уривок інтерв'ю, проведеного в Гаті в 1972 році Анджеєм Карчмажевським.

ХОДА З ПІВНИКОМ

Цей звичай був відомий як у лясовяків, так і жешовяків. Спершу, ймовірно, колядували з живим півнем, потім – з дерев’яним або глиняним (кожен робив це, як міг). Його возили в дерев'яному візку, схожим на дитячий. Хлопці ходили селом, співали й галасували. Певною мірою цей процес мав ознаки сватання. Коли дівчині сподобався хлопець-залицяльник, він отримував яйце або навіть писанку. Пари, які знайшли один одного в такий спосіб, мали жити довго й щасливо, народити багато дітей. Адже півень був символом Воскресіння, а також сили, мужності, краси та родючості. В іншій версії хлопчики, які ходили від хати до хати з півником, складали великодні привітання та співали пісні, за які отримували почастунок.

ХОДА ДРАБІВ

У Вербну неділю дорослі чоловіки переодягались у дідів (драбів), ходили по будинках і збирали яйця на свята. Їхні обличчя були прикриті так, щоб їх ніхто не впізнав. Вони промовляли віршик:

Вийдіть на гору, дайте чорну курку.

Станьте на діжку, дайте ковбаску.

Дайте п’ять яєць, буду вашим зятем.

В околицях Мельця драбів називали «сьміґуртами». У поливаний понеділок вони ходили по будинках і виголошували віршовані орації. За це отримували яйця, обливаючи їх водою. Коляди почали зі слів: «Ми прийшли до вас у поливаний понеділок, тільки не залишайте нас тут».

Драби, підперезані мотузками, носили високі загострені капелюхи.

ДЖЕРЕЛО ІНФОРМАЦІЇ ПРО КОЛЯДУВАННЯ НАВЕСНІ

red. K. Smyk, J. Dragan, Kolędowanie na Rzeszowszczyźnie, Kolbuszowa-Kraków 2019.

Karczmarzewski, Ludowe obrzędy doroczne w Polsce południowo-wschodniej, Rzeszów 2011.
Ruszel, Leksykon kultury ludowej w Rzeszowskiem, Rzeszów 2004.
Strycharz-Bogacz, Obrzędy, zwyczaje i śpiewy wielkanocne w życiu i pobożności ludowej ieszkańców Podkarpacia, Roczniki Teologiczne.

Б. ТУРКИ

Так називають варту біля Гробу Господнього. Спочатку «турки» були одруженими чоловіками, після служби у війську. Вони стоять у варті з Великої п’ятниці до Воскресіння. Назва «турки» сягає часів Віденської битви. У переказах із околиць Радомишля-над-Сяном стверджується, що чоловіки, які поверталися з війни, прибули до рідних сіл у Велику п’ятницю та попрямували відразу до церкви, стаючи до варти біля Гробу. Вони були вбрані в здобутий турецький одяг, звідси – назва «турки». Насправді цей звичай набагато давніший і виник разом з традицією влаштування Гробу Господнього в костелах. Його розповсюдження пов’язане з орденом Гробу Господнього (в Польщі повився в XII ст.). Присутність членів цього братерства було зафіксовано й на землях лясовяків, зокрема, у Лежайську, Ґідляреві та Ґнєвчині. Звичай поширився в регіоні завдяки наслідуванню. У багатьох місцевостях після Воскресіння та літургії проводиться урочистий парад «турків», а в другій половині дня вони відвідують будинки, складають бажання, демонструють стрій, за що отримують частування та пожертви.

ДЖЕРЕЛА:

Karczmarzewski, Ludowe obrzędy doroczne w Polsce południowo-wschodniej, Rzeszów 2011.
Kotula, Folklor słowny osobliwy Lasowiaków, Rzeszowiaków i Podgórzan, Lublin 1969.
Ruszel, Leksykon kultury ludowej w Rzeszowskiem, Rzeszów 2004.

В. ВЕЛИКОДНІ ЗВИЧАЇ

ПАЛЬМОВА НЕДІЛЯ

Святкування, пов’язані з Великоднем, розпочинаються у Пальмову неділю, відому ще як «квітна» або «вербна», оскільки пальму зазвичай робили із гілочок верби. Було прийнято, що той, хто першим прокинувся у Пальмову неділю, міг «побити» пальмою всіх сплячих домочадців. Пізніше, дорогою до костелу, також відбувався обмін киями. Це мало додати сили, здоров’я та вроди. Після освячення пальму закріплювали над входом у будинок або ставили за святим образом – це мало захистити господарство від вогню та грому. Досі знаним є звичай забивати пальмові гілки в куті поля, щоб захистити врожаї від усіх лих і забезпечити родючість землі.

ВЕЛИКА СУБОТА

У Велику суботу практично не виконувались жодні види роботи. Діяльність цього дня була пов’язана з їжею, водою та вогнем, які освячувались під час літургії. Господар, повернувшись із костелу, тричі обходив будинок і все господарство, окроплюючи їх святою водою. Популярним було вкидання у воду терну з вогнища, що розпалювалось перед костелом. Панував також звичай омиватися у Страсну п’ятницю в річках та ставках, що мало забезпечити здоров’я та вроду.

ОСВЯЧЕННЯ ЇЖІ

У Велику суботу відбувалося, власне, як і тепер, освячення їжі. Однак, раніше священик переважно їздив селом, освячуючи їжу; рідше освячення проводилося в костелі. Залежно від місцевості у великодні кошики клали різні предмети, але у всіх кошиках мали бути: яйця, хліб, ковбасні вироби, баранець, сир, сіль, масло та хрін. Усе, що було в кошику, в тім числі кольори писанок, мало своє значення.

ФАРБУВАННЯ ЯЄЦЬ

Популярністю користувалися розпис та декорування яєць. Серед них були крашанки – варені, монохромно пофарбовані яйця; розписані воском та пишно прикрашені писанки – розписані воском, оздоблені батиком. Фарби виготовляли з натуральних інгредієнтів, таких як лушпиння цибулі, зелений овес, кора дуба, чорниця. Візерунок на батикових писанках наносили, наприклад, голкою або паличкою, змоченою в розтопленому воску; потім яйце вкладали у світлу фарбу навіть декілька разів, допоки не вимальовувалась мозаїка. Так, на яйцях поставали смерічки, вітрячки, гілочки чи сонечка. Писанки також були своєрідним подарунком, дівчата вручали їх хлопцям, які їм сподобались.

ВЕЛИКДЕНЬ

Вранці люди відвідували Великодню літургію, під час якої урочиста процесія тричі обходила костел. У місцевостях, де біля Гробу Господнього чувала варта, після меси відбувався парадний стрій. Опісля всі повертались додому на Великодній сніданок, де споживали освячену їжу. Також обов’язково готували кислий суп журек. Однак, спочатку всі молилися й ділилися яйцями.

ПОЛИВАНИЙ ПОНЕДІЛОК

У Поливаний понеділок звичним було обливати один одного водою. З самого ранку парубки обливали дівчат водою, навіть траплялося, що вони кидали їх у водойми чи струмки. Це свідчило про успіх нареченої та швидкий шлюб. В обмін на те, що їх облили водою, дівчата обдаровували парубків писанками. Хлопцеві, в якого їх було найбільше, заздрили, оскільки йому симпатизували дівчата.

ДЖЕРЕЛА ІНФОРМАЦІЇ ПРО ВЕЛИКОДНІ ЗВИЧАЇ:

Karczmarzewski, Ludowe obrzędy doroczne w Polsce południowo-wschodniej, Rzeszów 2011.
Kotula, Folklor słowny osobliwy Lasowiaków, Rzeszowiaków i Podgórzan, Lublin 1969.
Ruszel, Leksykon kultury ludowej w Rzeszowskiem, Rzeszów 2004.
Strycharz-Bogacz, Obrzędy, zwyczaje i śpiewy wielkanocne w życiu i pobożności ludowej mieszkańców Podkarpacia, Roczniki Teologiczne.

Г. МАЇВКИ

Каплиці, статуетки та придорожні хрести були місцями молитви з різними намірами: молитва-подяка за отримані ласки, за щасливе повернення з війни чи за дивовижне одужання. Вони також покликані були захищати від лих (епідемій, воєн, пожежі, повені). Крім цього, в них розглядали своєрідну покуту за скоєні гріхи. Каплиці та хрести в селах, де не було церков, були місцем культу місцевої громади. Біля них освячували у Велику суботу їжу, а також відбувалося прощання з померлими.

Каплиці також були важливим місцем для травневих богослужінь, які були як релігійним пережитттям, так і культурною подією. За даними джерел, ще в середині XIX століття в польських селах люди збирались біля каплиць, співали «маївки» та спільно молитвами віддавали пошану Пресвятій Богородиці. «Маївки» були позбавлені літургійних церемоній, але втілювали вираз народної побожності.

На «маївки» ходили ввечері, як правило, після закінчення роботи по господарству. Біля каплиць збиралося багато людей, переважно жінки та діти. Чоловіки, здебільшого парубки, зазвичай з’являлися лише під кінець дійства й супроводжували панянок додому. «Маївки», як правило, проводила одна особа, яка мала найкращий голос. Співали лоретанські літанії та марійські пісні. Каплиці навесні, на «маївки», завжди прикрашали квітами – живими або з крепованого паперу.

ДЖЕРЕЛА:

Półtorak M.: Tradycja nabożeństw majowych pod kapliczkami.

Ozdoba P.: Historia nabożeństwa majowego.

Langiewicz K.: Krzyże i kapliczki na obszarach wiejskich – świadkowie historii, wiary i dziedzictwa kulturowego.

Kaźmierczak M.: Nabożeństwo majowe

Ґ. ЗВЕДЕННЯ МАЇВКИ

На території Сандомирської пущі, особливо в околицях Лежайська та Кольбушови, поширеним явищем було зведення «маївки». Найдовше цей звичай зберігся Волі-Зарчицькій. Маївку зводили в останню ніч квітня, рідше в першу суботу травня або на Зелені Свята. У супроводі громади до села привозили оздоблене дерево з цілою верхівкою, прикрашеною стрічками та квітами. Дерево розміщували в центрі села, а тоді розпочинались розваги. Траплялося, наприклад, у Ракшаві, що будували поміст, на якому й проводили забаву.

Ще однією формою зведення «маївки» було ставлення високої смерічки з оздобленою верхівкою, яку парубок ставив біля будинку незаміжньої дівчини, яка йому сподобалася. Певною мірою це було рівнозначно освідченню. Таку «маївку» ставили вночі, щоб ніхто цього не бачив. Відтак, парубок вчиняв галас, щоб дівчина вийшла з хати. Вона запрошувала всіх на почастунок, а її парубок пригощав горілкою.

ДЖЕРЕЛА:

Karczmarzewski, Ludowe obrzędy doroczne w Polsce południowo-wschodniej, Rzeszów 2011.
Kotula, Folklor słowny osobliwy Lasowiaków, Rzeszowiaków i Podgórzan, Lublin 1969.
Ruszel, Leksykon kultury ludowej w Rzeszowskiem, Rzeszów 2004.

ЛІТО

ЗВИЧАЇ

ОБЖИНКОВИЙ ВІНОК – ОБЖИНКИ

Селянські обжинки зазвичай проводили після того, як з полів збирали останні колоски, а більш урочисто – 15 серпня на Свято Богоматері Трав’яної – відбувалися так звані «двірські обжинки». Основна відмінність між ними полягала у формі обжинкового вінка. Домінували дві основні форми. Перша – сніп з вівса, тобто збіжжя, яке скошували останнім. Друга – корона, зроблена з двох перехрещених дуг, утворених згинанням прутів ліщини, які потім кріпилися до круглої основи. Корону, як правило, виготовляли з усіх зернових культур. Досить довго в середовищі лясовяків вручали снопи замість вінків, що може свідчити про давню традицію цього звичаю.

У лясовяцькому регіоні селянські обжинки проводили відразу після збору врожаю. Найкраще збіжжя залишали й косили насамкінець, після чого виготовляли найкрасивіший сніп й прикрашали його квітами. Потім зі снопом рушали зі співом до обійстя, починаючи з пісні «Сердечна Матко». Вінець несла перша жниця, а решта женців ішли за нею. Вручення вінка мало певний символічний перебіг. З джерел відомо, що у Волі-Зарчицькій перша жниця при врученні вінка спершу клала його на голову господині, а потім – господареві. Звичним був також її танок із господарем після того, як вінок відкладався на стіл. Цей танець, імовірно пізніше, був замінений викупівлею вінка господарями.

Обжинки в дідича зазвичай проводилися 15 серпня. Освятивши вінок у церкві, женці йшли до садиби дідича і там, як і на селянському святі врожаю, передавали вінок господареві. На знак подяки він організовував для них почастунок із танцями.

ДЖЕРЕЛА:

Ruszel K., Lasowiacy. Materiały do monografii etnograficznej, Rzeszów: Muzeum Okręgowe w Rzeszowie, 1994.

Karczmarzewski A., Ludowe obrzędy doroczne w Polsce południowo-wschodniej, Rzeszów: Muzeum Okręgowe w Rzeszowie, 2011.

ОСІНЬ

АНДЖЕЙКІ – ДЕНЬ АНДРІЯ

Анджейкі святкували напередодні Дня св. Андрія. За традицією, ця ніч була магічною, відтак можна дізнатися про своє майбутнє. Дівчата могли пізнати таємницю свого майбутнього шлюбу. До ворожіння на Андрія ставились дуже серйозно.

У традиціях, пов’язаних із Днем св. Андрія, велике значення надавалося тлумаченню снів. Вважалося, що дівчині може наснитись її майбутній чоловік. Дівчата вирізали, наприклад, гілочки вишні, які клали у воду, і якщо гілочка цвіла напередодні Різдва, то це було знаком швидкого заміжжя. Одним із найвідоміших способів було ворожіння на воску. Раніше для цього використовували олово або свинець. Після плавлення їх виливали у воду через отвір ключа. На отриманих у такий спосіб формах, які мали конкретні значення, ворожили.

ДЖЕРЕЛА:

Karczmarzewski, Ludowe obrzędy doroczne w Polsce południowo-wschodniej, Rzeszów 2011.
Ruszel, Leksykon kultury ludowej w Rzeszowskiem, Rzeszów 2004.

ЗИМА

СВЯТВЕЧІР

За традицією, Свята Вечеря розпочиналася зі сходом «першої зірки». Після молитви всі ламали облатки й складали один одному побажання. Стіл, або частіше лаву чи діжку, накривали білою скатеритиною, під яку клали сіно. Всі їли з однієї миски. Нерідко під стіл клали солому та залізний предмет, що мало гарантувати довговічність. У кімнаті також розміщували сніп збіжжя, що мало забезпечувати врожай. Важливим звичаєм на Святвечір був спів колядок. Замість ялинки до стелі підвішували її верхівку. Вважалося, що день Святвечора мав надзвичайну силу і тому був сповнений забобонів.

Хоча страви напередодні Різдва нерідко й відрізнялись, як правило, на святвечірньому столі з’являлися всі плоди землі, а страв повинно бути дванадцять. Потрібно було спробувати всі страви, оскільки це мало принести щастя. На столі зазвичай були капуста з горохом, різні види вареників, каші, горох, борщ, голубці або узвар. Страви мали бути пісними.

Б. ВИГОТОВЛЕННЯ СВЯТКОВИХ ПАВУКІВ

«Павуки» належать до традиційних декоративних форм і тісно пов’язані з обрядовістю. Вони виготовлялися з легкодоступної сировини, таких як солома, квасоля, горох, пір’я або кольорова тканина й папір. Їх виготовляли у вигляді куль, їжачків, гармонік, зірок та призм.

Павуки виконували також декоративну функцію. Зазвичай їх вішали посередині стелі на Різдво та на Великдень (часто прикрашали яєчною шкаралупою), і їх завжди оновлювали. Вони були символом врожаю та щастя.

В. КОЛЯДУВАННЯ

У період від Дня св. Стефана до Богоявлення від хати до хати ходили колядники. У селах поблизу Лежайська широко відомим було колядування з «Туронем», з «Шопкою», з «Козою», з «Божками», з «Іродом» та «Раєм». Склад кожної групи колядників був відмінним, власне, як і їхній репертуар. Деякі сценарії колядування передавались із генерації до генерації й ретельно оберігались, оскільки вони часто були «скарбом» родини, яка колядувала поколіннями.

Колядування – народний обряд, який полягав у тому, що групи колядників відвідували окремі господарства з побажаннями удачі, за що отримували від господарів подарунки у вигляді їжі або невеликих грошових датків.

Колядування виконувало різні функції, зокрема: релігійно-культурну, магічну, матримоніальну, економічну, соціальну. Сутність колядування полягала в обміні подарунками. За побажання удачі та врожаю від колядників господар обдаровував їх смаколиками та невеликими датками. Форма складання побажань (спів, декламація, викрикування), а також вбрання учасників обряду, як правило, були дуже різноманітними.

КОЛЯДА З ТУРОНЕМ

Важливим елементом коляди з Туронем (Туром) були його смерть та «воскресіння». Це був символ гарного початку в прийдешньому році. Відтак, водіння Тура мало забезпечити процвітання та врожайність. Турон – це машкара, голова якої зроблена з дерев’яної колоди з рогами. Він має пащу, яка рухається за допомогою мотузки. Зазвичай Турон обитий хутром та закріплений на палиці. Таку ляльку тримав колядник, який згинався навпіл. Його накривали плахтою або кожухом, виверненим вовною на верх. Туроня супроводжували «дід» та «жид», а нерідко й музиканти – скрипаль та бубняр. Дід, одягнений у старий плащ з напханим горбом, водив Туроня. Його атрибутом була вервиця, зазвичай виготовлена з дерева або горіхів. Жид також мав характерний горб на спині; він був переодягнений у хасида, на що вказували чорний плащ до колін, білі, довгі шкарпетки і шапка, оброблена лисичим хвостом. Дійшовши до будинку, Турон бешкетував (танцював, стрибав, чіплявся до домочадців, буцав рогами). Дід вимовляв молитву на вервиці, яка, втім, мала небагато спільного з релігією. Колядники складали побажання домочадцям та співали колядки, за які отримали частування та винагороду.

https://rzeszow.tvp.pl/18531460/koledowanie-z-gwiazda-i-turoniem

КОЛЯДА З КОЗОЮ

На Новий рік колядували з Козою. Цей процес був дуже схожий на колядування з Туронем. Коза пустувала, стрибала й буцалася, а потім прикидалася мертвою. Маска Кози була зроблена подібно до маски Тура, щоправда, меншого розміру, а колядник ходив менш зігнутим. Символіка Кози й Туроня була однаковою.

Як у випадку коляди з Туром, колядники приходили, складали новорічні побажання та представляли переваги тварини так довго, аж падали «з голоду». Це ситуація, аналогічна з «Туронем», де кульмінацією вистави є «воскресіння». Після цього знову були колядки: для господарів (вітальні) та для їхніх дочок (щедрівки).

КОЛЯДА З КОНЕМ

Найбільш популярний вид колядування з живою твариною – коляда з конем. Цей звичай зустрічався на землях лясовяків ще в 60-х рр. ХХ ст., зокрема, в Ястковіцях, Діковці, Камені, Ловіску, Верині та Мазурії. Прикрашеного коня заводили в будинок і ходили з ним по хаті. Якщо під час цього ритуалу кінь випорожнювався, то це було добрим знаком удачі та добробуту.

КОЛЯДИ НА ДЕНЬ СВ. СТЕФАНА – «РАЙ» та «ГЕРОДИ»

Колядки «Рай» та «Героди» («Іроди») мають кількавікову традицію. Свій початок вони беруть із містерій. На землях лясовяків це були дуже популярні колядки, хоч їхні тексти, ймовірно, набули поширення тільки на зламі XIX–XX століть і друкувалися в міжвоєнний період. Групи колядників ходили по будинках з тією чи іншою колядкою або компіляцією обох, коли коляда з «раєм» відігравала роль своєрідного вступу до «геродів». До складу групи також входили музиканти – найчастіше скрипалі, а в рідкісних випадках вся капела, що складалася зі скрипок, басів і цимбал.

Спочатку колядники підходили до хати й співали під вікном т. зв. «підвіконні» колядки, очікуючи запрошення. Зайшовши всередину, вони колядували для господаря та господині, а тоді відбувалася коляда, яка охоплювала «Рай», «Ірода» або ж обидві сценки.

КОЛЯДА З РАЄМ

У коляді з «Раєм» брали участь 4-5 осіб: Єва, Адам, Ангел та Диявол, іноді також Господь Бог. Коляда зображала спокусу та вигнання прабатьків з раю. Диявол спокушав Єву зірвати яблуко із забороненого дерева. Вона піддавалася спокусі й разом з Адамом з’їдала плід, помітивши відтак, що вони нагі. Потім з’являвся Ангел і виганяв їх з раю. Наприкінці сценки співали колядку «З раю, чудового міста».

ГЕРОДИ

Структура цієї коляди була більш складною. У ній брали участь такі постаті: Ірод, Гетьман, Жид, Ангел, Диявол, Смерть, Солдати. У деяких версіях фігурували також Волхви, а іноді навіть дружина Ірода та його син. Це залежало від регіональних варіантів. Сцена розпочалася зі входу Ірода. Тоді, залежно від варіанту, з’являлися троє Волхвів та Жид – рабин, який вичитував з Біблії, де мав народитися Ісус. Спершу Жид розповідав, де народилися біб та бук, і лише за третім разм, де народився Бог. Потім Цар наказував солдатам вбити всіх маленьких дітей, включно зі своїм сином. Кульманіцією коляди були поява Смерті та вбивство Ірода, з чого тішився Диявол, а Жид сідав на порожній трон.

Після виступу лунала музика, один із колядників запрошував дівчину до танцю, потім садив її на стілець посеред кімнати, і всі співали їй спеціальну світську колядку для дівчат. Так поводилися з усіма дівчатами на виданні.

КОЛЯДА З ШОПКОЮ

Коляда з Шопкою (вертепом) має кількавікову традицію. Спочатку це була коляда із суто релігійним характером, яку представляли в костелах. Однак, з часом світський зміст почав домінувати над релігійним, що призвело до заборони демонструвати її в костелах.

Ця коляда – це свого роду ляльковий театр, і для її виконання достатньо лише двох колядників. Іноді спів колядників супроводжувала гармоніка. Шопки могли мати різноманітний вигляд. Втім, зазвичай це були хатинки з двосхилим дахом, вкритим соломою або дошками, деякі з них мали дві невеликі вежі. На центральному місці стояли ясла з Дитятком та фігурками Марії та св. Йосипа. З обох боків були тварини та ангели. Всі ці елементи шопки, як правило, були нерухомими й творили тло дійства. У долівці шопки були отвори, які дозволяли рухати інші фігурки – ляльки, прикріплені до паличок. Кількість постатей залежала від змісту видовища, яке було взято з пасторалей й водночас збагачено світським характером. У шопці могли з’явитися такі фігурки, як Ірод, Ангел, Диявол, Дід, Чарівниця, Жид.

КОЛЯДА З ЗІРКОЮ

Коляда з зіркою також була дуже популярною. Зірку робили з кольорового паперу, її підсвітлювали зсередини і прикріплювали до деревця. Зірку, як правило, оклеювали кольоровим крепованим папером або пергаментом, різними видами витинанок або святими образками.

Колядники складали побажання домочадцям та співали колядки.

ДРАБИ

Драби – парубки та молоді чоловіки – ходили селом після коляди на Новий рік. Вони були вбрані в вивернуті кожухи, підперезані солом’яними мотузками та з високими солом’яними капелюхами. На обличчях носили маски, прикрашені великими червоними носами або змащені сажею. Черевики та кожухи були обмотані солом’яними мотузками, а в руках драби тримали дерев’яні «мечі». Бувало, що до масок або інших частин вбрання пришивали шкіру їжака. Таке маскування особливо лякало дівчат. Їх часто супроводжували дід чи інші постаті, а також капела.

Підійшовши до хати, драби просили дозволу ввійти, а відтак складали новорічні привітання та вимагали оплати у вигляді різних смаколиків. Їхні тексти нерідко мали комічний, часом і глузливий характер. Вони бігали по всьому будинку й бешкетували; все, що їм потрапляло під руку, ставало їхнім – зазвичай це була їжа. Вони почувались безкарними, оскільки вважалося, що вони приносять додому щастя. За даними джерел, драби, крім обрядових танців і біганини, складали побажання у вигляді віршів чи пісень, наприклад:

«На щастя, на здоров’я, на цей Новий рік,

Щоб у вас було вдосталь капусти й гороху,

Картоплі, як пеньки, і квасолі, як черевики,

Щоб у вас були повні обори, комори,

Дай вам, Боже цього!».

Молитва Діда в сценці «Драби»:

«Дід: (стає навколішки й «молиться»):

Отці наші, хати наші, і ви наші!

Вчила мене моя мати курчат красти і в мішок класти,

за гори носити, пана нашого просити,

Того, кури якого, аби одну з’їсти.

Ожеребилися сива за стодолою у вівсі,

У неї було кобил з триста, лошат з вісімнадцять

І ці лошата й кобили

Навіть донині дожили.

Від початку треба починати, бо годі вже спинитись.

Чи ви знаєте про те

Як бідному дідові на світі живеться?

Нікому випрати, ані зготувати

Чом так мушу скнити.

І у злиднях, коли грошей у діда немає,

нашому богу слава, але жінка би ся придала…

А тепер даю намистину

вам усім і панянкам

І для святої Текли, аби ви її шанували,

Насамкінець наповніть мої кишені

Аби були ви здорові й у мішок щось поклали».

ЩЕДРІВНИКИ

Щедрівниками називали група дитячих колядників, переважно хлопців, які на Новий рік ходили від хати до хати, декламуючи чи співаючи новорічні привітання господарям та домочадцям. За це вони отримували коляду у вигляді солодких булочок «щодраків».

Г. ЗАПУСТИ

Запуст (заговін) припадав на вівторок перед Попільною середою. Наставав період посту, тому того дня їли різні види вареників, а з початку ХХ століття популярними стали також млинці-рацухи та пампушки. К. Рушел у своїй книжці «Лясовяки» стверджує, що наприкінці ХІХ століття в північній частині розвилок річок Вісли та Сяну існував звичай ходіння трьох хлопчиків-підлітків по будинках, які виступали зі сценкою про те, який кінець чекає на пияка. Один із них був переодягнений у Диявола, другий – у Смерть, а третій, оперезаний гороховими перевеслами, – Пияка. Зі запустом пов’язаний також звичай, який полягав у тому, що заміжні жінки стрибали «на льон і коноплю». Господині зустрічались у хатах, а чоловіки – у корчмі. Часто приходили молоді заміжні жінки, які мали «підкупити» жіноцтво, приносячи пляшку горілки. Після почастунку жінки розпочинали танець на льон та коноплю; вони підстрибували якомога вище, бо ж залежно від того, як високо стрибали, настільки високими мали ворости льон та конопля. Таким чином, це дійство мало зумовити добру врожайність. Важливим був магічний характер танцю: «У запусних розвагах жінок та танцях на врожай (...) чітко проступали релікти архаїчних магічних практик, сутність яких полягала в переконанні, що подібне породжує подібне. У цьому випадку високий стрибок та природні репродуктивні сили жінок мали стимулювати рослини – льон та коноплю – до високого росту». Усі розваги закінчувались опівночі.

ДЖЕРЕЛА ІНФОРМАЦІЇ ПРО ЗИМОВІ ЗВИЧАЇ:

Ruszel K., Lasowiacy. Materiały do monografii etnograficznej, Rzeszów: Muzeum Okręgowe w Rzeszowie, 1994.

red. K. Smyk, J. Dragan, Kolędowanie na Rzeszowszczyźnie, Kolbuszowa-Kraków 2019.

Karczmarzewski, Ludowe obrzędy doroczne w Polsce południowo-wschodniej, Rzeszów 2011.
Kotula, Folklor słowny osobliwy Lasowiaków, Rzeszowiaków i Podgórzan, Lublin 1969.

Ogrodowska B., Polskie obrzędy i zwyczaje doroczne, Warszawa : Sport i Turystyka MUZA SA, 2006.